Українські народні думи, які линуть у саме мерце - Песни - Песни и песенки - Прикольные, красивые - С днем рождения - поздравления, стихи, смс, открытки
Форма входа

Категории раздела
Песни [121]
Наш опрос
Что вам больше интересно?
Всего ответов: 2562
Статистика


Онлайн всего: 5
Гостей: 5
Пользователей: 0
Главная » Файлы » Песни и песенки » Песни

Українські народні думи, які линуть у саме мерце
14.06.2015, 13:50

Якщо Ви чуєте українські народні думи - Ваше серце тане від різних емоцій... В цих піснях багато болю, кохання, історії України і таке інше.



ПРО ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ

Гей, над Дніпром широким,
Старим та глибоким,
На кручі високій
Там є садок вишневий,
А в тім садку хатина біленька,
Буйним хмелем повита і сонцем зігріта,
Ще й у воротах дві тополі,
Мов сторожі, на волі. Гей, гей!
Та в тій-то ж хатині біленькій,
Мов у віночку зелененькім,
Жила жона миленькая,
Мов голубонька сивенькая.
Та була ж тая жона ні бідна ні багата:
Лісів її — оком не звидати,
Степів її — за вік не сходжати.
Отар — не злічити!
Криниці — медом-вином можна заливати,
А ріки — молоком заповняти!
Ще й електросвіча
Володимира Ілліча
В ночі темнії в її хаті
Світила ясненько. Гей, гей!
Та що ж то за жона
Жила в хатині біленькій,
Як в вінку зелененькім?
А поживала там, жила
Наша рідная мати
Україна мила-коханая.
Ой да ті кати фашизнянські,
Недолюдки поганські,
Та про теє добро нишком та тишком
Добре узнавали
Та й у неділю рано-пораненьку,
Як ті хижі звірі-круки,
Нападали, грабували,
Ліси, байраки порубали,
Отари забрали;
Дітей безневинних
Об каміння голівками розбивали
Та на штики брали,
Людей в неволю тяжкую фашистськую виганяли;
Міста-села попалили,
А степи вольнії та широкії,
Ой полонили
Ще й ясную свічу
Дніпрельстана могучого погасили.
Тоді ж то настала в її хаті
Нічка чорная та темная. Гей, гей!
Тоді ж то Україна
Своїх діточок собирала
Та й не день, не два та не три
Боронилась-захищалась
Та все знемагалась,
Несила спіткала...
Тоді ж то Україна,
Як свій милий край покидала,
Плакала-ридала
Та до своєї сестри
Русі Великої приходжала,
Словами промовляла:
«Ой ти, сестро, сестро
Русь моя Великая!
Прошу ж я тебе:
Добро вчини,
В боротьбі мені поможи,
Бо кати фашизнянські
На мій край напали,
Міста-села попалили,
А степи вольнії та широкії
Полонили!»
Тоді ж то сестра Русь Великая
Добреє серце мала,
Словами промовляла:
«Ой ти, сестро, сестро Україно,
Не плач, не журися!
Та є в мене воїни великі —
Поглянь- подивися!»
Ой були ж то богатирі нездоланні,
Не орли степовії —
Воїни бойовії!..
Тоді ж то мати — Русь Великая — вставала,
Низенький поклін синам віддавала,
Словами промовляла:
«Ой сини, сини, сини мої милі,
Орли сизокрилі!
Добре ви дбайте,
В труби срібненькії
Грайте- вигравайте,
Полки собирайте,
В похід вирушайте
Та Україну миленькую,
Мов голубоньку сивенькую,
Від ворога лютого визволяйте!»
Тоді ж то щонайстарший богатир.
Мудрий воїн-проводир
Йосиф Сталін
Добрую вдачу мав,
Наперед виходжав,
Словами промовляв:
«Гей, брати, брати мої милі,
Орли бистрокрилі!
Кажу ж я вам:
Добре ви дбайте,
На всі чотири сторони
Гінців висилайте,
В труби срібненькії
Грайте-вигравайте
Та свою славу сталінградськую,
Орловськую та бєлгородськую
Вспомніть-пригадайте!
Полки собирайте
Та Україну милую,
Як голубоньку сивую,
Від ворога лютого визволяйте!»
Ой то ж то та й не в темному гаю
Та й не сиві орлиці затуркотали,
А тільки ж то три
Сурми срібненькії,
Полковії вірненькії,
Голосно заграли.
Що першая то сурма заграла —
Напроти Києва святого,
Що другая — напроти Корсуня старого,
А що третя сурма заграла —
Напроти Одеси морської. Гей, гей!
Сонце затемнилось,
Земля затрусилась,
Гори повалились,
Ріки спинились, —
То-то ж то не більше
І не менше,
А тільки сімсот тисяч
Ще й п’ятнадцять
Гармат заклекотали,
Кулемети помагали,
Автомати цокотали
Та ворога лютого
Та ненависного
З України виганяли.
А щонайбільший богатир,
Мудрий воїн-проводир,
Над фронтом все літає, літає
Та до своїх друзів бойових
Словами промовляє:
«Гей, брати, брати мої милі,
Орли бистрокрилі!
Кажу ж я вам:
Добре ви дбайте,
На землі українській
Славній радянській
Ворогам життя не давайте!»
Ой да ті брати милі,
Орли бистрокрилі,
Та добре собі дбали:
На землі українській
Славній радянській
Ворогу життя не давали,
З любимої землі проганяли,
Перемогу собі мали, —
Прапор слави над Берліном розвівали
Та Вкраїну милую,
Як голубоньку сивую,
І всенький мир радянський
Від моря до моря
І аж поза гори Карпатські
Від ворога лютого визволяли.
Уклоняємось наперед
Ранішньому сонечку
І всенькому військові
Кревно-радянському!



ХТО Ж ТОЙ СОКІЛ, ТОВАРИШІ

Гей, гей, гей, гей!
Була зима з відлигою,
А другая люта,
Настраждалися солдатеньки,
Залізом окуті,
Куди не глянь — біле поле
Людським трупом вкрите,
А по селах плачуть жінки
Та голодні діти.
Царі, купці, генерали
Війну вихваляють
Та на полях скривавлених
Бенкети справляють.
Та ось над шанцями здійнявся сокіл.
Прилетів сокіл,
Прилетів ясний,
Над шанцями літає,
До солдатеньків,
Та товаришів,
Словами промовляє:
«Чи не годі вам, товариші,
В окопах зогнивати?
Бо вже час настав, солдатеньки,
Свою волю здобувати!»
Та зачули генерали соколину мову,
Наказали стрільцям убити сокола:
«Ой хто ж зіб’є його кулею —
Нагороду одержить той від царя».
Узяв стрілець рушницю в руки
Та й пустив кулю,
Тільки не в сокола,
А в генерала...
Зашуміли люди, немов ріки,
Що кайдани рвуть,
Що стремлять у море;
Ревуть хвилі,
Б’ють пороги,
Земля у загравах...
Сокіл все літає,
Зове людей, закликає:
«До зброї! До зброї!
Поки пани не полягли,
Як бур’яни під косою!»
Стало краще всім робітникам,
Зітхнули на повні груди селяни,
І раптом його не стало:
Умер сокіл,
Знемігся він,
Перетрудився...
Та ім’ям його великим
Весь світ обновився!
Хто ж той сокіл, товариші,
Куди линув, де він?
То не сокіл, товариші, —
То наш любимий Володимир Ленін!
Отоді-тоді, як Ленін-сокіл помирав,
Товаришу Сталіну слова переказав:
«Продовжуй, товаришу, правеє діло —
Приведи людей до Комуни сміло!»



МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам’яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
«Гей, козаки,
Ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах познавали,
Словами промовляли:
«Гей, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм.
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера».
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
«Ой козаки,
Ви, біднії невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота
А завтра святий празник, роковий день великдень».
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
«Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя й долі собі не мала,
Як ти нам святий празник, роковий день великдень сказала!»
То тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачувала.
Словами промовляла:
«Ой козаки,
Ви, біднії невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте,
Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати,
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати;
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».
То на святий празник, роковий день великдень,
Став пан турецький до мечеті від’їжджати,
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає, —
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків,
Бідних невольників,
На волю випускає
І словами промовляє:
«Ой козаки,
Ви, біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте,
Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,
Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки.
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупає.
Бо вже я потурчилась, побусурменилась
Для роскоші турецької,
Для лакомства нещасного!»
Ой визволи, боже, нас, всіх бідних невольників,
З тяжкої неволі.
З віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!



ДУМА ПРО БРАТА І СЕСТРУ (СЕСТРА І БРАТ)

Ой у сьвату неділю (sic)
То ж не сива зозуля закувала,
Ні дробная (sic) пташка в саду щебетала,
Як сестра до брата
З чужої сторони
У далекії городи
Листи писала,
Поклон посилала,
Братіка рідненького,
Голубонька сивенького,
У гості прохала:
— Братіку рідненький,
Голубоньку сивенький,
Прибудь до мене,
Одвідай мене,
Бездолную (sic),
Й безродную,
Й безплеменную
На чужій чужині,
При нещасній моїй хуртовині;
Чи я живу,
Чи я проживаю,
Чи я на чужій чужині
Більшеє горювання собі принімаю.
Що я на чужій чужині завдовіла,
З маленькими дітками осиротіла.
Як-то, братіку, тяжко та важко
Бездолній, безплеменній
На чужій чужині
Жити-проживати,
То так-то, братіку, тяжко та важко
Не по силі
Чоловікові
Із сирої землі
Важкий камінь підняти.
— Сестро моя рідненька,
Голубонько сивенька,
Рад би я до тебе
В гості прибувати,
То не знаю, де тебе шукати вже й мати.
Ой що ти живеш
За високими лісами,
За бистрими ріками,
За великими городами.
— Добре, братіку, учини,
Через високії ліси
Ясним соколом перелини,
Через бистрії ріки
Білим лебедоньком перепливи,
Через великії города
Сивим голубоньком перелини,
Мов моє серце тугу розважає (sic).
Ой як-то, братіку, тяжко та важко
На сьватий день, на Великдень,
Альбо на который празник роковин молебний,
Що люде до церкви йдуть,
Як бджоли гудуть,
А з церкви йдуть, —
Як мак процьвітає, —
Пола з полою черкаєця,
Брат з сестрою не прощайиця,
А плече с плечем торкає, —
Один одного с празником поздоровляє,
На хліб, на сіль, на бенкет зазиває,
Я ж стою, пребідна сиротина,
Ніхто ж мене й не прнвитає,
Альбо по отцеві, лібо по матері,
Наче воно мене вже й не знає.
Ти ж і сам, брате, добре знаєш,
Як у нашого отца (sic) лібо й у матері
Було що пити або їсти,
Тогда ні світ, ні тьма в хату вступали,
Кумами, сватами, рідними братами називали.
Як пришибла худа, нещаслива хуртовина,
Одреклась і вся названая родина.
Тоді нема ні кума, ні побратима,
Нікому в хату вступити,
Добрим здоров’ям навістити,
Ні с ким стати, на здоров’я іспнтати,
Тільки піду я до сьватої церкви,
До божого дому,
Богу помолюся,
На сьватости подивлюся,
То (ой) не раз, не два дробними (sic) сльозами обіллюся, —
(о) то ж у мене рідні отець і матуся.
Вийду я з церкви, гляну — вгору високо,
І в землю глибоко,
І в чужу сторону
До родини вже й далеко.
Дай же, боже, миру царському,
Народу християнському
Од сьогодні всім на здравия
І на многая лєта,
Многая лєта!



ДУМА ПРО ОЛЕКСІЯ ПОПОВИЧА (ОЛЕКСІЙ ПОПОВИЧ)

Ой по Чорному морю,
ой на каміні біленькому
там сидіев сокіль (sic) ясненький,
жалібненько квилить-проквиляє
і на Чорнеє море спилна (sic) поглядає,
що на Чорному морю все недобре починає,
зла супротивна хвилешна хвиля уставає,
судна козацькії, молодецькії
на три части розбиває.
Перву часть ухопило —
в турецьку землю занесло,
другу часть ухопило —
в Дунайське гирло забило;
а третя часть тут має,
посередині Чорного моря,
на бистрій хвилі,
на лихій хуртовині потопає.
О при той части було ві(й)ська много,
хто був старшиною?
Грицько Коломічин
по всьому ві(й)ську ізбарзе (sic) окличен
о до козаків словами промовляйи,
сльозами (в)бливайи:
— Ей, козаки, панове-молодці,
добре ви дбайте,
гріхов (sic) не тайте,
сповідайтесь ви наперед милосердному богу
і Чорному морю,
ой отаману кошовому.
(А) ті (ж) козаки те зачували,
та всі замовчали,
(о) тільки (ж) обізветься Олексій Попович —
гетьман-запорожець.
— Ой козаки, пановє-молодці, добре ви вчиніте,
мене ж, Олексія Поповича,
самого возьміте,
до моєї шиї біленький камінь прив’яжіте,
очі мої козацькії, молодецькії
червовой китайкой запніте,
ой самого мене в Чорне море іспустіте;
нехай же я буду
сам своєю головою
Чорне море дарувати,
ніж(е)ли я маю много душ вір християнських
по Чорному морю безневинно погубляти.
(Ой) ті ж козаки те зачували,
до Олексія Поповича словами промовляли,
сльозами обливали:
— Ей, Олексію Поповичу,
славний лицарю,
писарю,
ти ж сьвате письмо по утричі на день читайиш (sic)
і нас, простих козаків, на все добре научайиш, (sic)
почому ж ти від нас гріхів більше майиш?
(Ой) Олексій Попович те зачувайи,
словами промовляє,
сльозами обливає:
— Ей козаки, панове-молодці,
я ж сьвате письмо по тричі на день читаю
і вас, простих козаків, на все добре научаю,
від вас таки гріхів більше маю,
що я в охотне військо од’їжджав,
недобре починав,
з отцем і з матір’ю прощения не мав
і старшого брата за брата не мав,
старшую сестру збарзе поважав,
ой у груди стременом одпихав,
либонь мене, панове-молодці,
найбільше (й) то гріхів спіткав.
Ой що із города вибігав,
триста душ маленьких дітей
конем розбивав,
кров християнську безневинно я проливав.
Ой молодії жени за ворота вибігали,
маленькі дітки на руки хватали,
мене, Олексія Поповича, кляли-проклинали.
Ой іще ж я поз сорок церков пробігав,
за своєю городощу шапки не скидав,
на себе хреста не складав
і отцівської-материної молитви не споминав,
либонь мене, козаки панове-молодці,
найбільше то гріх спіткав.
Ой іще мимо царську громаду пробігав.
За своєю гордощу шапки не скидав,
мужикам-козакам на день добрий не давав,
с празником не поздоровляв,
либонь мене, козаки панове-молодці,
найбільше то гріх спіткав.
Ой не єсть же се мене Чорне море потопляє,
а єсть се мене отцівська-материна
молитва од смерті вборонила,
на Чорному морю не втопила.
(То) як буду я до отца (sic),
до матері, до роду прибувати,
буду отца і матір штити-шанувати й поважати,
і старшого брата буду я за рідного отца почитати,
а близьких сусід за рідне браття в себе мати.
Скоро став Олексій Попович по істинні
правді гріхи богу сповідати,
зараз стала зла супротивна хвилешна хвиля
на Чорному морю притихати.
Притихала
і впадала,
мов на Чорному морю не бувала,
ой усіх козаків до острова живцем прибивала.
Ті козаки на острові (sic) виходили,
сльозами обливали,
що на якомусь Чорному морю,
на бистрій хвилі,
на лихій хуртовині
потопали,
о (sic) одного через Олексія Поповича козака
з міждо війська не втеряли.
(Ей) Олексій Попович на чуда виходжає,
бере в руки сьвате письмо,
по тричі на день читає,
ой усіх козаків на все добре научає:
— Слухайте, козаки, панове-молодці,
як се сьвате письмо висьвічуйи,
на все моление указуйе:
ей, которий чоловік отцівську-материну
молитву штить-шануе-поважає,
то отцівська-материна молитва
у купецтві,
і в реместві,
і на полі,
і на морі
(о) на-помощ (sic) спомагає,
то отцівська-материна молитва
зо дна моря винімає,
од великих гріхів душу відкупляє,
в царствія небесного привождає,
за которими молитвами стали ми хліба-солі поживати...
Дай же, боже, миру царському
і народу християнському
од сьогодні всім на здравія,
на многая лєта,
многая лєта!



КОЗАК ГОЛОТА

Ой полем киліїмським,
То шляхом битим гординським.
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові
Постоли в’язові,
А онучі китайчані —
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка —
Зверху дірка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віє, туди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.
То гуляє козак Голота, погуляє,
Ні города, ні села не займає.
На город Килію поглядає.
У городі Килії татарин сидить бородатий,
По горницях похожає,
До татарки словами промовляє:
«Татарко, татарко!
Ой чи ти думаєш те, що я думаю?
Ой чи ти бачиш те, що я бачу?»
Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях похожаєш,
А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».
Каже: «Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літає, —
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти
Да в город Килію запродати,
Іще ж ним перед великими папами-башами вихваляти,
За його много червоних не лічачи брати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То теє промовляє,
Дороге плаття надіває,
Чоботи обуває.
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
То козак Голота добре козацький звичай знає, —
Ой на татарина скрива поглядає,
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на мою ясненькую зброю,
Чи на мого коня вороного,
Чи на мене, козака молодого?»
«Я, — каже, — важу на твою ясненькую зброю,
А ще лучче на твого коня вороного,
А ще лучче на тебе, козака молодого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килію запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
І много червоних не лічачи набрати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То козак Голота добре звичай козацький знає.
Ой на татарина скрива поглядає.
«Ой — каже, — татарине, ой, сідий же ти, бородатий!
Либонь же ти на розум небагатий:
Ще ти козака у руки не взяв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не їдав
І козацьких звичаїв не знаєш».
То теє промовляв,
На присішках став.
Без міри пороху підсипає.
Татарину гостинця у груди посилає:
Ой ще козак не примірився,
А татарин ік лихій матері з коня покотився!
Він йому віри не донімає,
До його прибуває,
Келепом межи плечі гримає,
Коли ж огледиться, аж у його й духу немає.
Він тоді добре дбав,
Чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав,
На свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надіває;
Коня татарського за поводи взяв.
У город Січі припав,
Там собі п’є-гуляє,
Поле киліїмське хвалить-вихваляє:
«Ой поле киліїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили да гуляли,
Хороші мислі мали,
Од мене більшу добичу брали
І неприятеля під нозі топтали!»
Слава не вмре, не поляже
Од нині до віка!
Даруй, боже, на многі літа!



САМІЙЛО КІШКА

Ой із города із Трапезонта виступала галера,
Трьома цвітами процвітана, мальована,
Ой первим цвітом процвітана —
Златосиніми киндяками по[о]бивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами арештована;
Третім цвітом процвітана —
Турецькою білою габою покровена.
То в тій галері Алкан-паша.
Трапезонське княжя.
Гуляє,
Собі ізбраного люду має:
Сімсот турків, яничар штириста
Да бідного невольника півчвартаста
Без старшини військової.
Первий старший між ними пробуває
Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий — Марко Рудий,
Суддя військовий;
Третій — Мусій Грач,
Військовий трубач;
Четвертий — Лях Бутурлак,
Ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять штири як став по волі,
Потурчився, побусурманився
Для панства великого,
Для лакомства нещасного!..
В тій галері од пристані далеко одпускали,
Чорним морем далеко гуляли,
Проти Кефи-города [приставали],
Там собі великий да довгий опочинок мали.
То представиться Алкану-пашаті,
Трапезонському княжаті,
Молодому паняті,
Сон диве», барзо дивен, напрочуд...
То Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
На турків-яничар, на бідних невольників покликає:
«Турки, — каже, — турки-яничари,
І ви, біднії невольники!
Которий би міг турчин-яничар сей сон одгадати,
Міг би йому три гради турецькії дарувати;
А которий би міг бідний невольник одгадати,
Міг би йому листи визволенні писати,
Щоб не міг ніхто нігде зачіпати!»
Сеє турки зачували,
Нічого не сказали,
Бідні невольники, хоч добре знали,
Собі промовчали.
Тільки обізветься між турків Лях Бутурлак,
Ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський:
«Як же, — каже, — Алкане-пашо, твій сон одгадати,
Що ти не можеш нам повідати?»
«Такий мені, небожата, сон приснився,
Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера цвіткована, мальована,
Стала вся обідрана, на пожарі спускана;
Видиться: мої турки-яничари
Стали всі впень порубані;
А видиться: мої біднії невольники,
Которії були у неволі,
То всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка
На три часті розтяв,
В Чорнеє море пометав...»
То скоро теє Лях Бутурлак зачував,
К йому словами промовляв:
«Алкане-пашо, трапезонський княжату,
Молодий паняту!
Сей тобі сой не буде ні мало зачіпати,
Скажи мені получче бідного невольника доглядати,
З ряду до ряду сажати,
По два, по три старії кайдани і новії ісправляти,
На руки, на ноги надівати,
З ряду до ряду сажати.
Червоної таволги по два дубця брати,
По шиях затинати,
Кров християнськую на землю проливати!»
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко одпускали.
Тогді бідних невольників
До опачин руками приймали,
Щироглибокої морської води доставали.
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко одпускали,
До города до Козлова,
До дівки Санджаківни на зальоти поспішали.
То до города Козлова прибували,
Дівка Санджаківна навстрічу виходжає
Алкана-пашу в город Козлов
Зо всім військом затягала,
Алкана-[пашу] за білу руку брала,
У світлиці-кам’яниці зазивала,
За білу скам’ю сажала,
Дорогими напитками напувала,
А військо серед ринку сажала.
То Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
Не барзо дорогії напитки уживає,
Як до галери двох турчинів на підслухи посилає,
Щоб не міг Лях Бутурлак
Кішку Самійла одмикати,
Упоруч себе сажати!
То скоро ся тії два турчини до галери прибували...
То Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Словами промовляє:
«Ай, Ляше Бутурлаче,
Брате старесенький!
Колись і ти був в такій неволі, як ми тепера,
Добро нам вчини,
Хоч нас, старшину, одімкни —
Хай би і ми у городі побували,
Панське весілля добре знали».
Каже Лях Бутурлак:
«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Добро ти вчини.
Віру християнську під нозі підтопчи.
Хрест на собі поламни!
Аще будеш віру християнську під нозі топтати,
Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати!»
То скоро Кішка Самійло [теє] зачував,
[Словами промовляв]:
«Ой Ляше Бутурлаче,
[Сотнику переяславський],
Недовірку християнський!
Бодай же ти того не діждав,
Щоб я віру християнську під нозі топтав!
Хоч буду до смерті біду да неволю приймати,
А буду в землі козацькій голову християнську покладати!
Ваша віра погана,
Земля проклята!»
Скоро Лях Бутурлак теє зачуває,
Кішку Самійла у щоку затинає:
«Ой — каже, — Кішко Самійлу, гетьмане запорозький!
Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,
Буду тебе паче всіх невольників доглядати.
Старії і новії кайдани направляти,
Ланцюгами за поперек втроє буду [тебе] брати!»
То ті два турчини теє зачували,
До Алкана-паші прибували,
[Словами промовляли]:
«Алкане-пашо,
Трапезонськеє княжя!
Безпечно гуляй!
Доброго і вірного ключника маєш:
Кішку Самійла в щоку затинає,
В турецьку віру ввертає!»
То Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
Великую радість мало,
Пополам дорогії напитки розділяло:
Половину на галеру одсилало,
Половину з дівкою Санджаківною уживало.
Став [Лях Бутурлак] дорогії напитки пити-підпивати,
Стали умисли козацьку голову ключника розбивати:
«Господи, єсть у мене що і спити і ісходити,
Тільки ні з ким об вірі християнській розговорити».
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе сажає,
Дорогого напитка метає,
По два, по три кубки в руки наливає.
То Самійло Кішка по два, по три кубки в руки брав,
То у рукав, то в пазуху, крізь хусту третю додолу пускав.
Лях Бутурлак по єдиному випивав,
То так напився,
Що з ніг звалився.
То Кішка Самійло да угадав:
Ляха Бутурлака до ліжка вмісто дитяти спати клав,
Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав,
На п’яти чоловік по ключу давав,
[Словами стиха промовляв]:
«Козаки-панове!
Добре майте,
Один другого одмикайте,
Кайдани із ніг, із рук не кидайте,
Полуночної години дожидайте!»
Тогді козаки один другого одмикали,
Кайдани із рук, із ніг не кидали,
Полуночної години дожидали.
А Кішка Самійло чогось догадав,
За бідного невольника ланцюгами втроє себе приняв,
Полуночної години дожидав.
Стала полуночная година наступати.
Став Алкан-паша з військом до галери прибувати,
То до галери прибував,
Словами промовляв:
«Ви, турки-яничари,
Помаленьку ячіте,
Мойого вірного ключника не збудіте!
Самі же добре поміж рядами прохожайте,
Всякого чоловіка осмотряйте,
Бо тепера він підгуляв,
Щоби кому пільги не дав».
То турки-яничари свічі у руки брали,
Поміж рядів прохожали,
Всякого чоловіка осмотряли,
Бог поміг — за замок руками не приймали!
«Алкане-пашо, безпечно почивай!
Доброго і вірного ключника маєш:
Він бідного невольника з ряду до ряду посажав.
По три, по два старії кайдани і новії посправляв,
А Кішку Самійла ланцюгами утроє приняв».
Тогді турки-яничари у галеру вхожали,
Безпечно спати полягали;
А котрії хмельні бували,
На сон знемагали,
Коло пристані козловської спати полягали...
Тогді Кішка Самійло полуночної години дождав,
Сам між козаків устав.
Кайдани із рук, із ніг у Чорнеє море пороняв;
У галеру вхожає.
Козаків побужає,
Саблі булатнії на вибір вибирає,
До козаків промовляє:
«Ви, панове-молодці,
Кайданами не стучіте,
Ясини не вчиніте,
Нікотрого турчина в галері не збудіте...»
То козаки добре зачували,
Самі з себе кайдани скидали,
У Чорнеє море кидали,
Ні одного турчина не збудили.
Тогді Кішка Самійло до козаків промовляє:
«Ви, козаки-молодці,
Добре, братіє, майте,
Од города Козлова забігайте,
Турків-яничарів упень рубайте,
Которих живцем у Чорнеє море бросайте!»
Тогді козаки од города Козлова забігали,
Турків-яничарів упень рубали,
Которих живих у Чорнеє море бросали.
А Кішка Самійло Алкана-пашу із ліжка взяв,
На три часті розтяв,
У Чорнеє море побросав,
До козаків промовляв:
«Панове-молодці!
Добре дбайте,
Всіх у Чорнеє море бросайте,
Тільки Ляха Бутурлака не рубайте,
Между військом для порядку
За яризу військового зоставляйте!»
Тогді козаки добре мали,
Всіх турків у Чорнеє море пометали,
Тільки Ляха Бутурлака не зрубали,
Между військом для порядку
За яризу військового зоставляли.
Тогді галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли...
Да ще у неділю барзо рано-пораненьку
Не сива зозуля закувала,
Як дівка Санджаківна коло пристані похожала
Да білі руки ламала,
Словами промовляла:
«Алкане-пашо,
Трапезонськеє княжату,
Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш,
Що од мене сьогодня барзо рано виїжджаєш?
Когда би була од отця і матусі
Сорома і наруги приняла,
З тобою хоч єдину ніч переночувала!..»
Скоро ся теє промовляли.
Галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
А ще у неділеньку,
У полуденну й годин[оньк]у,
Лях Бутурлак од сна пробуджає,
По галері поглядає,
Що не єдиного турчина у галері немає.
Тогді Лях Бутурлак із ліжка вставає,
До Кішки Самійла прибуває,
У ноги впадає,
[Словами промовляє]:
«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Не будь же ти на мене,
Як я був на останці віка мойого на тебе!
Бог тобі да поміг неприятеля побідити,
Да не умітимеш у землю християнськую входити!
Добре ти учини:
Половину козаків у окови до опачин посади,
А половину у турецькеє дорогеє плаття наряди,
Бо ще будемо од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,
Будуть Алкана-пашу з дівкою Санджаківною
По зальотах поздравляти,
То як будеш отвіт оддавати?»
Як Лях Бутурлак научив,
Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив:
Половину козаків до опачин у окови посадив,
А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив.
Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати
І галеру із гармати торкати.
Стали Алкана-пашу з дівкою Санджаківною
По зальотах поздравляти.
То Лях Бутурлак чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Турецьким біленьким завивалом махав;
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге по-турєцьки.
Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, братія, ячіте,
Од галери одверніте,
Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,
На похмілля знемагає,
До вас не встане, голови не зведе,
Казав: «Як буду назад гуляти,
То не буду вашої милості і повік забувати!»
Тогді турки-яничари од галери одвертали,
До города Цареграда убігали,
Із дванадцяти штук гармат гримали,
Ясу воздавали.
Тогді козаки собі добре дбали,
Сім штук гармат собі арештували,
Ясу воздавали,
На Лиман-ріку іспадали,
К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:
«Хвалим тя, господи, і благодарим!
Були п’ятдесят штири годи у неволі,
А тепер чи не дасть нам бог хоч час по волі!»
А у Тендрові-острові Семен Скалозуб
З військом на заставі стояв
Да на тую галеру поглядав,
До козаків словами промовляв:
«Козаки, панове-молодці!
Що сія галера чи блудить,
Чи світом нудить,
Чи много люду царського має,
Чи за великою добиччю ганяє?
То ви добре майте.
По дві штук[и] гармат набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте!
Єслі турки-яничари, то упень рубайте!
Єслі бідні невольники. то помочі дайте!»
Тогді козаки промовляли:
«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся
І нас, козаків, страшишся,
Єсть сія галера не блудить.
Ні світом нудить.
Ні много люду царського має,
Ні за великою добиччю ганяє,
Се, може, є давній бідний невольник із неволі утікає».
«Ви віри не доймайте.
Хоч по дві гармати набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте!
Як турки-яничари, то упень рубайте,
Єслі бідний невольник, то помочі дайте!»
Тогді козаки, як діти, негаразд починали,
По дві штуки гармат набирали,
Тую галеру із грозної гармати привітали,
Три доски у судні вибивали,
Води дніпровської напускали...
Тогді Кішка Самійло. гетьман запорозький,
Чогось одгадав.
Сам на чердак виступав,
Червонії, хрещатії давнії хорогви із кишені виймав,
Розпустив, до води похилив,
Сам низенько уклонив:
«Козаки, панове-молодці!
Сія галера не блудить.
Ні світом нудить,
Ні много люду царського має.
Ні за великою добиччю ганяє —
Се єсть давній, бідний невольник
Кішка Самійло із неволі утікає;
Були п’ятдесят штири годи у неволі,
Тепер чи не дасть бог хоть на час по волі»...
Тогді козаки у каюки скакали.
Тую галеру за мальовані облавки брали
Да на пристань стягали.
Од дуба до дуба
На Семена Скалозуба паювали.
Тую галеру на пристань стягали.
Тогді: златосинії киндяки — на козаки,
Златоглави — на отамани,
Турецькую білую габу — на козаки, на біляки.
А галеру на пожар спускали,
А срібро, злато — на три часті паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського спаса,
На Трехтемирівський монастир,
На святую Січовую покрову давали,
Которі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,
Милосердного бога благали;
А другую часть поміж собою паювали;
А третюю часть брали,
Очертами сідали,
Пили да гуляли,
Із семип’ядних пищалей гримали,
Кішку Самійла по волі поздоровляли:
«Здоров, — кажуть, — здоров, Кішко Самійлу,
Гетьмане запорозький!
Не загинув єси у неволі,
Не загинеш і з нами, козаками, по волі!»
Правда, панове,
Полягла Кішки Самійла голова
В Києві — Каневі монастирі...
Слава не вмре, не поляже!
Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друзями,
Поміж рицарями,
Поміж добрими молодцями!
Утверди, боже, люду царського,
Народу християнського,
Війська запорозького, *
Донського,
З [у]сією черню дніпровою,
Низовою,
На многія літа,
До кінця віка!

Опубликовать Нравится

Категория: Песни | Добавил: Яло
Просмотров: 362 | Загрузок: 0 | Рейтинг: 0.0/0


Дорогие друзья! В разделе сайта Песни вы найдете, то, что вам нужно! Как давно известно, день рождения – это праздник детства. Обычно, за большим и дружным столом собираются наши самые родные и близкие люди, чтоб поздравить нас с днем рождения. На этом сайте собрано все, что может пригодиться нам в этот радостный день: прикольные поздравления с днем рождения в прозе и стихах, лучшие пожелания любимому мужчине, женщине, лучшему другу или подруге, парню или девушке, новые игры, сценарии, конкурсы. Также здесь собрано много разного: интересные и смешные тосты и смс, оригинальные открытки и картинки с днем рождения, поздравительные песни и песенки.